На сьогоднішній день разом із зростаючим інтересом до української національної вишивки з’явилося чимало помилкових суджень та псевдофактів про вишиванку. Давайте розглянемо найпоширеніші міфи.
Міф № 1: рослинні та квіткові орнаменти – споконвічний український стиль.
І це хибна думка, оскільки до нас ця традиція прийшла близько 150 років тому з Європи. Старовинні українські орнаменти, що наносилися на вишиванку, мали виключно геометричну природу. Рослинні та квіткові візерунки не мають нічого спільного з народною колективною мудрістю та давніми знаннями, які передавалися з покоління в покоління – вони були розроблені професійними художниками у середині 19 століття.
Що ж до техніки вишивки хрестиком, це теж не наш винахід. Вже на початку 17 століття Італії з’явилися перші друковані видання, присвячені малюнкам для вишивки. До кінця 18 століття у Європі таких видань було понад сотню. Згодом все більшої популярності стали набувати флористичні, рослинні орнаменти, вишиті ініціали, вензелі, геральдики, зображення міфічних істот. Найбільш поширеною емблемою стає троянда. В Україні цей стиль набуває великої популярності наприкінці 19 століття. Модні орнаменти з великих міст та панських маєтків проникають у селянське середовище. Вишиті технікою хрестика переважно у червоно-чорній гамі, вони докорінно змінили образ народного костюма. Існує думка про те, що свій внесок у цю тенденцію зробила парфумерна продукція Генріха Брокара, на етикетках якої красувалися вишукані квіткові орнаменти. І згодом понад 250 старовинних видів унікальних кучерявих швів відходять на периферію, втрачаючи актуальність і поступово виходячи з ужитку. Іван Гончар писав із цього приводу: «Явление “брокар” нівелювало всі самобутні місцеві особливості вишивок. Брокаровський стиль – це ціла епоха у народному мистецтві. Протягом десятиліть він видозмінювався, відчував місцеві трансформації, набував стилізації і все ж таки не став логічним продовженням древніх народних традицій».
Міф № 2: оберегом на вишиванці є конкретні символи (квітка, ромб, зірка та інше).
Візерунки, звісно, містять як естетичне значення, а й власну семантику, проте вишиванка як така вже є культурним явищем сакрального характеру: здавна їй надавали особливі захисні властивості. Тобто вишиванка сама по собі і є символом. Виготовляючи сорочку, жінки зверталися до всіх стихій: вимочували льон у воді, сушили на вітрі та сонці, відбілювали в золі, просячи захисту та благословення у небесних сил. Таким чином, навіть повсякденна вишиванка спочатку наповнювалася потужною живою енергією. Сама ж символіка вишитих орнаментів з’явилася не на рівному місці, а складалася століттями, передаючись із покоління в покоління і ставши частиною колективної творчості.
Міф № 3: вишивка білим по білому – ознака бідності.
Вишивка білими нитками не має нічого спільного з матеріальним благополуччям чи його відсутністю: ця традиція характерна для окремих регіонів України (найбільш поширена на Полтавщині), де білий колір ототожнювали із божественною чистотою, гармонією та порядком. У всьому світі відомі решетилівські вишиванки, надзвичайно вишукані, елегантні та повітряні. Але взагалі вишивка білим по білому – це і є та сама споконвічна стародавня культура, що зародилася разом з появою тканини і полотняним переплетенням.
Для отримання матеріалу потрібної якості докладалося чимало зусиль: домоткані нитки вимочували та відбілювали у бочці з випаленою або видовбаною серединою. Пасма ниток складали шарами, пересипаючи попелом з кукурудзяних стебел. Далі попіл сипали вже на шматок полотна, яким прикривали нитки. Для одного разу необхідно було підготувати підлогу відра золи. Заповнену нитками діжку заливали 5-6 літрами окропу і витримували пасма в розчині протягом доби, після чого їх прополіскували у воді і продовжували відбілювати на морозі. Процес повторювали двічі-тричі. Таким чином, очевидно, що всі трактування білої вишивки, як бідної чи повсякденної, легко спростувати – надто трудомістким був процес відбілювання тканини та ниток.
Міф № 4: чорна вишивка (борщівські сорочки) має траурну символіку.
Традиція вишивки чорними нитками має просте пояснення і пов’язана вона із тривалим розведенням породи овець із чорною вовною. Найбільш характерними є такі вишиванки для Борщівського району Тернопільської області. На сьогоднішній день саме борщівські вишиванки є найдорожчим брендом.
Звичайно, згодом чорна вишивка поширилася по всьому Поділля і обросла своєю містифікацією та міфологією, ставши уособленням жіночої скорботи за загиблими у боротьбі за свободу чоловіками.
Міф № 5: справжня українська сорочка має бути пишно та яскраво розшита.
А насправді споконвічна вишиванка була дуже скромною і вишукано стриманою. І лише на початку 20 століття під впливом модних віянь та промислового дизайну почалися суттєві трансформації цієї давньої культури. Найбільш стрімкі зміни спостерігалися на Буковині, коли раптом виникли жіночі вишиванки-туніки, які за простоту свого крою одержали назву «хлопчиська». У 1912 році відомий дослідник Еріх Кольбенгаєр пише: «Менше ніж за десять років стався розрив між естетичними орієнтирами старшого та молодшого поколінь». На зміну скромним геометричним орнаментам стрімко приходять яскраві квіткові візерунки: вишиванка, максимально заповнена рослинними мотивами, починає нагадувати дорогу жакардову тканину, таку модну в міському вбранні. Простий народний стиль витісняється сучасними тенденціями.